Нариси з історії республіканізму

Республіканізм (від лат Res Publica – Справа спільна) – напрямок  політичної філософії, згідно з якою ідеалом політичного життя є республіка, котра розуміється як політична спільнота, члени якої (громадяни) беруть активну участь у громадському житті.

Республіканські ідеї розроблялися в опозиції до таких форм устрою, як монархія і тиранія. Республіканці виступають, зокрема, проти всіх форм владного свавілля.

Ідея республіканізму, як ідея широкого залучення громадян до управління державою з метою їх захисту від державного свавілля і забезпечення фундаментальних запитів суспільства, має глибоке історичне коріння. Проте його основоположні принципи не втратили своєї актуальності і тим самим продемонстрували подиву гідну живучість.

Класичний республіканізм не був стрункою й розвиненою філософською системою. У своїх творах республіканці вихваляли переваги республіканського устрою й критикували інші форми устрою (монархії, тиранії, демократії тощо). Перетворення республіканізму на універсальну політичну філософію є заслугою сучасних республіканців. Вони розробили окрему республіканську концепцію свободи, концепцію громадянську і громадського життя.

Сучасний республіканізм складається з двох основоположних напрямків: громадянський гуманізм (civic humanism) і неореспубліканізм.

З погляду громадянських гуманістів республіканізм є доктрина прагнення до досконалого управління державою. Вони стверджують, що добре життя стає можливим у випадку безкорисливої активної участі громадян у житті політичної спільноти.  

З іншого боку з погляду неореспубліканців засадниче значення для республіканізму має, насамперед, гарантування громадянам свободи, що розуміється неореспубліканцями як непідлягання громадян владному свавіллю.

Республіканська за своєю суттю форма правління, як відомо, існувала ще за часів Стародавньої Греції і ще тоді протиставлялася таким формам правління як тиранія, олігархія, аристократія, монархія, демократія тощо. Проте теоретичні основи політичної філософії республіканізму було закладено лише у творах Арістотеля, що жив у 384-322 рр. до Христа.

До «правильних» устроїв за Арістотелем належали:

-  монархія – форма устрою, при якій вся верховна влада належала одній людині – монарху;

-  аристократія - форма устрою, при якій верховна влада на основі спадкового права належить привілейованому прошарку, влада небагатьох;

-  політія – найкраща форма устрою, що зустрічається вкрай «рідко й не у багатьох». У політії править більшість в потребах загальної користі. Це «середня» форма державного устрою, в якій «середній» елемент панує у всьому: у звичаях – поміркованість, в майні – середній достаток, в урядуванні – середній прошарок. «Держава, що складається із середніх людей, матиме найкращий державний устрій».

«Неправильний» устрій за Арістотелем це той, в якому переслідуються особисті цілі правителів. Такими на його погляд були:

-  тиранія – монархічна влада, що задовольняла потреби лише правителя;

-  олігархія, що задовільняє потреби багатих громадян, які складають меншість;

- демократія, що задовільняє потреби бідних. Серед „неправильних” форм державного устрою Арістотель надавав перевагу саме їй, вважаючи її найстерпнішою.

За Арістотелем відхилення від монархії дає тиранію, відхилення від аристократії – олігархію, відхилення від політії – демократію, а відхилення від демократії – охлократію, тобто владу натовпу. Олігархія й демократія обґрунтовують своє право на владу, виходячи з погляду, що власність – призначення небагатьох громадян, а свободою користуються всі. Олігархія захищає потреби багатих, а демократія – бідних. Загальної ж користі не дає ні одне, ні друге.

Після занепаду античного республіканізму його теорія й практика на певний час завмерли. Вони знову актуалізувалися лише у кінці XV-го століття, коли великі географічні відкриття створили людству додаткові можливості реалізації здібними людьми свого потенціалу. Проте ще перед тим були мислителі, які, значно випереджаючи свій час, розробляли ідеї досконалого державного устрою. Серед таких особливе місце посідає Марсилій Падуанський (тобто з міста Падуї в Італії), що жив у 1275–1343 рр.    

У своїй праці «Оборонці спокою» він висловив думку, що людські одиниці не є індивідуальними, бо входять до складу великого організму, яким є суспільство. Метою держави за Марсилієм є розв’язання конфліктів, суперечностей і саме вона має задовільняти ці потреби людей. Держава є захисником спокою. Найкращі устрої – це монархія й демократія. Народ творить право, призначає уряд і контролює його.

Суверенність народу, за Марсилієм, стає єдиною підставою організації держави.  Ідея суверенності народу стає гарантією громадянських свобод.

Від часів Відродження, коли в галузі освіти почали активно вивчатися твори античних мислителів, ідеї республіканського державного устрою як альтернативи панівних тоді монархій почали набувати значної популярності. До відродження й розробки принципів республіканізму долучилися польські науковці  Ян Остророг (1436-1501 рр.) і Анджей Фрич Моджевський (1503-1572 рр.), італійський дослідник Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), українець Станіслав Оріховський (1513-1566 рр.) та англійці Едвард Кок (1552-1634 рр.) і Джеймс Гаррінґтон (1611-1677 рр.).

Передвісниками Французької революції 1780-1804 рр. виявилися твори французьких мислителів Шарля-Луї де Монтескьє (1689-1755 рр.), який у творі «Про дух права» висловив ідею необхідності розподілення й взаємної незалежності трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої й судової («принцип Монтеск’є»), Жан-Жака Руссо (1712-1778 рр.), який у творі «Про суспільний договір» розвинув ідею Марсилія Падуанського про суверенність народу, а також німецького науковця Еммануїла Канта (1724-1804 рр.). В результаті революцій у Франції було усунено монархію й замість неї встановлено республіку.

Проте аж до 1-ї чверті ХХ століття у світі панували монархії. Лише після 1-ї Світової війни 1914-1918 рр., внаслідок розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, а також Німецької революції 1918 р. картина почала змінюватися у напрямку, сприятливому щодо встановлення в багатьох державах республіканської форми устрою. Це у свою чергу викликало черговий спалах зацікавленості ідеями республіканізму, що виявився у творах Ганни Арендт (1906-1975 рр.), Ґордона Вуда (н.1933 р.), Джона-Ґревіла-Аґарда Поцока (н.1924 р.) та ін. Спочатку ця зацікавленість мала форму поглиблених досліджень історії ідеї республіканізму, присвячених тлумаченням класичної республіканської думки.  

Синтезом розвитку ідей республіканізму став неореспубліканізм, який дістав відображення у творах Квентіна Скіннера (н.1940 р.) та Філіпа Петтіта (н.1945 р.). Власне вони й висловили ідею, що засадниче значення для республіканізму має насамперед гарантування громадянам свободи, яка розуміється республіканцями як непідлягання владному свавіллю.

З наведеного у цьому розділі матеріалу можна вивести такі основні положення республіканізму як політичної філософії, що має дуже давню історію свого розвитку й формування:

1) джерелом і носієм суверенітету, тобто влади і права, є народ (принцип Марсилія Падуанського);

2) народ реалізує свій суверенітет у формі держави, передаючи владним установам частину владних повноважень, регламентовану суспільним договором (принцип Руссо);

3) суспільний договір (конституція) формулює чітко обумовлені межі, в яких владним установам для виконання дорученим їм завдань передається частина суверенітету, джерелом і носієм якого є народ (принцип делегування владних повноважень);

4) владні установи не можуть свавільно втручатися в особисте життя громадян  поза межами, обумовленими суспільним договором (принцип свободи громадянина, як його розуміє республіканізм);

5) для забезпечення права громадян на свободу, як його розуміє республіканізм, влада має бути розділеною на 3 гілки: законодавчу, виконавчу й судову; ці гілки влади мають бути взаємонезалежними, що забезпечується виборністю кожної з них безпосередньо народом (принцип Монтеск’є);

6) влада з погляду республіканізму є владою закону, перед яким всі громадяни, незалежно від свого статусу, є рівними (принцип верховенства права і рівності всіх перед законом);

7) для забезпечення стабільного розвитку суспільства опорою держави мають бути громадяни середнього достатку, які повинні складати більшість громадянства республіки (принцип опори на «середній клас»);

8) для забезпечення непорушності своїх прав і свобод громадяни мають здійснювати контроль за діяльністю владних установ через активну громадсько-політичну діяльність; така діяльність є обов’язком кожного громадянина і запорукою непорушності його особистих прав і свобод (етичний принцип республіканізму, або ж – принцип Арістотеля).