МОВА СПІЛКУВАННЯ

Моє толерантне ставлення до спілкування з російськомовними сформувалося на

Донбасі, де усі мої родичі, як і я до 13 травня 1998 року, спілкувалися російською мовою.

Мати інколи намагалася спілкуватися зі мною українською мовою, але десятиліття

змосковщення на Донбасі з 18 років, коли вона приїхала на заробітки працювати в шахті

(жінкам заборонили працювати на підземних роботах 13 липня 1957 року), давалися взнаки –

виходило спілкування зі мною суржиком.

Нікому з родичів ніколи я не висловлював претензій щодо приватного спілкування зі

мною російською мовою. Але коли організовував суспільно-громадські події за участю своїх

племінниць: презентацію своєї книжки «Моя боротьба за мову» у Львові 2010 року;

створення «перукарні на майдані» у грудні 2013 року (одна із племінниць закінчувала ПТУ у

м. Краснодоні за фахом перукарка) тощо, то основною умовою їхньої участі ставилося

спілкування українською мовою з моменту виходу з дому і до повернення з події.

Цими днями до мене зайшла сусідка – внутрішньо переміщена особа з Костянтинівки,

Донецької області – поскаржитися на скандали у гуртожитку, в якому ми разом мешкаємо.

Спілкування відбувалося у звичний спосіб – я українською мовою, сусідка –

російською.

Розбірки в гуртожитку з п’яничками – не рідкість. Але цього разу сусідка

поскаржилася:

– Якийсь військовий-п’яничка, один із яких бігають до однієї мешканки гуртожитку,

висловив мені претензію щодо висування йому вимог дотримання правопорядку російською

мовою.

– Я йому відповіла: «Это моё конституционное право», – аргументувала сусідка,

демонструючи свій середній палець(як і під час сварки з військовим).

Мені довелося їй пояснити, що ніякого конституційного права висловлювати іншим

особами, без їхньої згоди, претензії чи вимоги іноземною мовою, якою є російська, у неї

немає. Жодна норма українського законодавства не зобов’язує громадянина України володіти

іноземними мовами.

Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»

ч. 8 ст. 1 встановлено: «Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови

міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського

громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і

національної безпеки України».

Мовне питання в Україні, зокрема права російськомовних громадян, завжди

використовувалося ворогами України для розпалення міжнаціональної ворожнечі та

аргументації Москвою своєї воєнної інтервенції в Україну під приводом захисту

російськомовних громадян України.

Усім борцям за права російськомовної меншини в Україні вчергове хочеться нагадати:

голодомори і репресії, якими радянська влада очищала Україну від українців і масово

заселяла іншими етносами, формуючи таким чином російськомовне населення України,

статтею 2 Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього»

кваліфікуються як геноцид. Надання російській мові статусу регіональної в Україні створює

прецедент узаконення наслідків геноциду, що не запобігає злочину геноциду, а навпаки

заохочує до вчинення геноциду як до одного із найефективніших методів реалізації

нацистської ідеології, в даному випадку «русского мира» — «рашизму», та провокує

міжнаціональні війни за принципом національного дарвінізму.

05.04.2026 р.

Сергій Мельничук – правозахисник із Луганська, лауреат премії Олекси Гірника